Леся Іванівна Снігур - начальниця станції «Лук’янівська» Київського метрополітену, який став прихистком для тисяч киян з початку повномасштабного вторгнення. Там люди ховались та досі ховаються від ракетних ударів, адже метро є найбільш надійним бомбосховищем. Леся Іванівна розповіла нам про людяність, взаємопідтримку та тепло, які царювали в метро в перші тижні та місяці після 24 лютого.
Про себе
Я народилась в Київській області, у місті Фастів. Мої батьки та дідусі завжди працювали на залізниці, і хоча на роботу з собою вони мене взяли лише одного разу, мені хотілось продовжити цю сімейну справу - і я вступила до Київського технікума залізничного транспорту. Коли настав час обирати - залізниця чи метрополітен, я обрала останній, адже мені було цікаво дізнатись, як працює цей великий механізм зсередини. Так я почала роботу - спочатку оператором на станції «Майдан Незалежності», потім - черговою, а з 2008 року - перейшла на посаду начальника станції «Лук’янівська». Мої основні обов’язки - це контроль за працівниками станції, службою руху. Кожен ранок починається з огляду станції - я оглядаю, чи є десь якісь недоліки, потреба в ремонті, відправляю заявки у відповідні служби. Потім іде робота з персоналом - перевіряю, як у кого пройшла зміна, дивлюсь їх журнали, які виконувались роботи. Також конфліктні ситуації з пасажирами, які час від часу трапляються, теж має вирішувати начальник станції.
Про свою роботу під час війни
Перший місяць я фактично жила в метрополітені. Я просто не могла собі дозволити поїхати додому, і не тому, що майже не ходив ніякий громадський транспорт. Я відчувала свою відповідальність за всіх людей на станції - за працівників і за тих, хто там знайшов прихисток. В перші дні у нас на станції було до 800 людей, в тому числі і дітей, і людей похилого віку, з тваринами… Вони знаходились там цілодобово. Потім ті, хто проживали недалеко, почали ходити додому і повертатись ночувати на станції, бо так їм було спокійніше. Зараз вже не ночують, але коли знову почастішали ракетні удари по українським містам - більше людей стало приходити на станцію під час повітряних тривог.
Як у працівників метрополітену, у нас всіх є підготовка і розуміння, як діяти під час різного виду екстрених ситуаціях. Щороку ми всі проходимо заняття з цивільного захисту, де повністю відпрацьовуємо всі дії для різних випадків, що робити, наприклад, під час пожежі, чи при радіаційній тривозі. Це дуже допомогло нам діяти ефективно в найскладніші перші тижні.
Про життя в метрополітені
Я була вражена тим, як люди допомагали та підтримували одне одного, знаходячись на платформі. Чужі люди знайомились, допомагали одне одному, і нам в тому числі, адже у нас, наприклад, не вистачало прибиральників - була лише одна, а на станції є туалет, санітарні приміщення, які треба прибирати, тим більше враховуючи кількість людей. Дуже швидко люди почали хворіти - сидіти на холодному мармурі днями та ночами непросто, і це був кінець лютого і початок березня - дуже холодно. У нас тоді навіть чаю не було, лише окроп, то ми з командою дістали все з власних запасів і намагались ділитись з людьми тим, що було. Коли в перші дні не працювали продуктові магазини, людям на платформі не було навіть, що їсти… Кожен ділився всім з усіма. Потім почали допомагати волонтери. Ми десь знайшли хліб і сало, стало робити бутерброди разом з колегою, і тоді я плакала від того, до чого нас довели. Ми жили мирно, а тепер змушені були укриватись в метро. А на мій день народження, 13 березня, коли було неможливо роздобути нічого солодкого, колеги якимось чином з печива та йогуртів зробили мені торт, знайшли свічки, і всі пасажири на станції мене вітали - це було дуже приємно. Як не дивно, це був один із моїх найкращих днів народження. Саме завдяки цій людяності навколо.
Про красу
Для мене головне - це внутрішня, духовна краса, яка проявляється у вчинках, маленьких деталях, поведінці, в тому, наскільки всі ми стали людянішими. Тоді мені одразу стає на душі спокійно за наш народ, бо ми маємо красиву душу. А про зовнішню красу мені останнім часом не було коли думати, ні про власну, ні про інших людей, бо це не головне.
Про 24 лютого
О 5 ранку мені подзвонила подруга і сказала, що почалась війна. Я не могла повірити - бо у мене не було чутно вибухів. Вже о 7 ранку я вийшла на вулицю, почула звуки сирен, і все всередині мене перевернулось, стало дуже страшно… Я побачила людей, які бігли з речами, з валізами, з дітьми, з тваринами до нас на станцію. Неможливо передати, що я тоді відчувала. Тоді у мене був вибір - або їхати додому у Фастів, або залишитися на роботі. Я сказала рідним, що залишаюсь, що прийняла рішення бути тут, підтримати моїх колег, бо я відчувала відповідальність за всіх цих людей. Я просто не могла їх покинути, і близькі це зрозуміли.
Про найтемніший день
Найважче було 15-го березня, коли о 5 ранку прилетіла ракета на завод неподалік від станції метро «Лук’янівська». В той момент я була у своєму кабінеті, та в ньому обрушилась стеля. Це був шок, тоді зверху станції було дуже багато працівників, і моя перша думка була - аби лише вони всі були живі. Я довго не могла знайти свій телефон аби заспокоїти близьких, що я жива та в порядку. Звісно, ми це все пережили, поприбирали, але в той момент було дуже важко.
Про пошук світла
Мені дуже допомагає підтримка, рідних, близьких, колег, дзвінки від них, подяка від пасажирів - це все дуже світлі моменти в житті. Українці фантастичні, нас не зламати, віру нашу не зламати. Я знаю, що перемога буде за нами.
