Юлія Щелконогова - до війни професійна мейкаперка, а з 24 лютого, несподівано для самої себе - волонтерка. За ці місяці Юлія займалась порятунком тварин, допомогою літнім людям, дітям, військовим і всім, кому могла, повністю змінивши своє життя та сферу діяльності. Наразі Юлія є важливою частиною благодійного фонду «Трініті» та продовжує невпинно і системно допомагати тим, кому це необхідно. .
Про себе
Я народилась у Донецькій області, останні 14 років - живу в Києві та працюю мейкаперкою. До початку вторгнення це була дійсно справа мого всього життя, я жила своєю роботою, але зараз все дуже сильно змінилось, і моє життя, і те, чим я займаюсь.
Про волонтерство
До 24 лютого досвіду волонтерства у мене не було - окрім, звісно, мінімальної допомоги друзям, які були на Майдані під час Революції Гідності. Війна все змінила. Моя робота зупинилась, хоч і було вже немало зйомок за цей час, на благодійних засадах. І якщо до початку вторгнення у мене були думки поїхати за кордон, до друзів або родичів, то зараз їх нема абсолютно. Моє місце тут, вдома, і я ще в перший день відчула, що маю допомагати. Спочатку це був просто чат мешканців нашого житлового комплексу - туди писали, що кому потрібно. Я зібрала у себе вдома подушки та ковдри, медикаменти, які були, і понесла, куди треба. Перші дні я годинами стояла в чергах в аптеки, купувала там ліки для людей похилого віку, і потім пішки їх відносила. Також поряд з моїм домом є військовий магазин, тож я стала ходити туди і купляти те, що в мене просили. В певний момент списалась із хлопцями з батальйону «Азов» і стала закупити для них амуніцію. Це ми робили паралельно разом із Катериною Ковальовою, допомагали одна одній, бо я живу на Лівому березі Києва, вона - на Правому, і перші тижні між ними сполучення майже не було, тож ми координували наші спільні зусилля. Одного дня вона сказала - треба робити благодійний фонд, щоб можна було офіційно отримувати гуманітарну допомогу та співпрацювати із закордонними організаціями та волонтерами. Не уявляю, як у цієї тендітної жінки це вийшло і продовжує виходити, та ми почали отримувати цілі фури допомоги з Англії та інших країн і розподіляти їх між тими, ким ми опікуємось.
Про порятунок тварин
У нас не було ніколи вузької спеціалізації в роботі фонду, тож ми допомагаємо всім - і військовим, і цивільним, і переселенцям, і різним притулкам для тварин. Коли я почала займатись волонтерством, люди стали мені відправляти інформацію про тих, хто потребує допомоги, і в певний момент дуже багато було повідомлень про коней на київському іподромі. Так я зв’язалась із Анатолієм Левицьким - він медик, все життя працює на іподромі, його конюшня опікується понад 50 конями. Дуже багато людей, що виїхали з країни, залишили тут коней, адже їх вкрай складно вивезти. Анатолій розповів мені, що їжа у них на той момент була, адже для коней закуповують все на три місяці вперед, але не вистачало тирси - тому, на чому стоять коні. Тоді було ще дуже холодно, і без тирси коні мерзнуть та починають хворіти. Він же мені розповів, яка сама тирса необхідна, як і де її шукати, і з цього почалась допомога коням. Тоді траси були перекриті, лесопилки зачинені, адже були активні бойові дії в Київській області та в цілому на півночі країни. Та десь в Житомирській області ми знайшли тирсу, потім фуру, гроші на паливо - 12 тисяч гривень, і так привезл 60 тон тирси. Потім до мене звернулись люди з сусідньої конюшні - у них ситуація була набагато складніша, не вистачало і тирси, і їжі, і ми привезли потім ще 20 тон тирси, потім багато моркви, яку теж було складно знайти, адже всі супермаркети були майже порожні. Зараз, на щастя, у них ситуація вже суттєво краща і вони не потребують нашої допомоги.
Про друзів на фронті
У мене на фронті двоюрідний брат, багато друзів, і завдяки волонтерській діяльності - їх стало ще більше. Там дуже складно. Особисто я дуже заряджаюсь, коли спілкуюсь з тими, хто на фронті, адже якщо вони там не розкисають, то про що нам в тилу взагалі говорити. І дякую їм за кожен наш ранок, за кожну чашку кави, яку ми можемо випити. Ті, хто йдуть воювати, мають зовсім інше ставлення до життя, у них особливий армійський гумор. І в цілому вони дуже бадьорі, дуже класні, їм не дають там розклеїтись, це абсолютно не можна робити. У мене багато зараз знайомих дівчат на війні також, і їм там дуже не просто. На фронті - зовсім не райдужно, війна це не лише геройства та подвиги, але й дуже багато буденних складних речей, які теж підривають здоров’я військових.
Про красу
Найкрасивіше, що може бути - це велике серце та доброта, я вкотре в цьому переконалась. Адже зараз я спілкуюсь з людьми з абсолютно різних сфер діяльності, не пов’язаних ніяк із моєю роботою мейкаперки чи з індустрією краси, і думаю щоразу - які ж вони всі гарні. Я сама зараз не зважаю на свій зовнішній вигляд взагалі, це не важливо і мене не засмучує. У мене насправді навіть немає часу манікюр зробити чи якийсь догляд за волоссям. Перші місяці я майже весь час була у військовій формі - так було зручніше та простіше, коли в Києві було багато блокпостів, зараз теж ношу або її, або щось просте і зручне. Але якось на зустріч із друзями вдягнула щось гарне, включила музику, подумала - як же класно ми жили раніше. І ще одного дня на емоціях купила собі сукню та взуття на високих підборах. Покрутилась в цьому перед зеркалом, скинула друзям фото, отримала безліч компліментів - і перевдягнулась назад у форму.
Про 24 лютого
Я прокинулась від гучних вибухів, о 5 ранку вилетіла з дому і наді мною просвистіла ракета. Брат, що на фронті, навчив мене - якщо щось летить, то нікуди не біжи, просто падай та закривай голову. І ось я чую цей свист ракети, не знаючи ще, що це ракета, і падаю на землю. Я бачила, як всі з валізами тікали, але у мене було чітке розуміння, що мені нікуди їхати не треба. Потім я подумала, що треба забрати до себе друзів, триматись разом, і перші 12 днів ми жили вшестером у мене вдома.
Про найтемніший день
Можу згадати три таких. Один з них - коли наші війська зайшли в Бучу, дуже погано було від тих жахіть, я тоді стала менше дивитись новин, адже я і так в цьому всьому варюсь постійно. В той день я навіть свічку поставила, настільки боляче і темно це було, наче з’їла отрути. Потім, коли мого друга вбили - я пішла у ванну, ридала, кричала… потім витерла сльози і повернулась до своїх, бо треба було знову щось далі робити. І коли мій двоюрідний брат, військовий, виходив з Волновахи - всю їхню частину вбили, залишився він та ще один хлопець, я дві доби їх вмовляла звідти вийти. Друзі тоді пояснили мені, що я не маю плакати і істерити, а навпаки - взяти себе в руки та піднімати його бойовий дух, щоб він не втратив сенс життя, і боровся за нього. Ми їх звідти вытащили, вони пішки вийшли, брат побув кілька днів у відпустці та пішов далі воювати.
Про пошук світла
Допомагає, коли ми отримуємо дуже багато подяки від людей, інколи зі сльозами, зазвичай із посмішками - це без перебільшень окриляє та надихає працювати ще більше, адже завжди здається, що ти зробив недостатньо. В перші тижні ми буквально рятували життя, наприклад, людей, у яких немає щитовидної залози і їм життєво потрібен тироксин - ми його знаходили та просто витягували їх із пекла, це дуже надихало. І дуже допомагає морально мій брат, що на фронті, він дуже легко до всього ставиться, незважаючи на те, де він зараз. Я поговорю з ним і мені одразу легшає, адже він виносить набагато більше ніж я. Порівняно з ним у мене взагалі все класно і мені не можна зупинятись. Відпочинемо тоді, коли все це закінчиться нашою перемогою.
