Вікторія Кравченко - офіцерка ЗСУ, військова психологиня, ад’юнкт аспірантури. Ми говоримо з нею за кілька днів до її наступного відрядження на фронт - де вона рятує душі наших воїнів та воїтельниць. Навчаючись на аспірантурі, майбутня докторка філософії за напрямком психологічної науки досліджує психологічні чинники формування гендерної компетентності майбутніх офіцерів, та хоча наукова робота офіційно звільняє її від роботи на фронті та в тилу, Вікторія обирає працювати військовою психологинею та допомагати там, де її знання та навички зараз найбільш необхідні.
Про себе
Мій батько - військовослужбовець, тож більшу частину життя я переїжджала. Народилась в Німеччині, потім ми переїхали до Одеси, а коли мені виповнилось 8 - до Києва. Тут я вступила до військового інституту КНУ Шевченка, тобто з 2008 року я - в лавах ЗСУ, спочатку як курсант, а перше офіцерське звання отримала у 2013. Я завжди захоплювалась батьком та дідусем, який служив в авіації - для мене вони були прикладами справжніх військовослужбовців. Я навіть мріяла стати пілотом, і трохи служила у Повітряних Силах ЗСУ. Але зрештою стала військовою психологинею.
Про свою роботу під час війни
Зараз моя робота - це спостереження за морально-психологічним станом військовослужбовців підрозділу, недопущення різних негативних наслідків психічної травми, також пропрацювання посттравматичних стресових розладів. І те що зараз актуально - це повернення в стрій після бойових зіткнень. Немалу частину роботи складають індивідуальні бесіди, тому що людям потрібно випускати емоції, тому ми їх навчаємо, як діяти під час бойового стресу, як собі допомогти, що таке перша психологічна допомога, і допомога своїм товаришам, які можуть впасти в ступор, чи з ними може трапитися істерика, інші негативні психічні реакції. Дуже часто бійці, сильні, завзяті, бояться ділитись переживаннями, бо вважають це за слабкість. Навіть коли самі розуміють, що їм потрібна допомога психолога, тому що їм ніхто на той час можливо не пояснював, що аби висловити почуття навпаки потрібна сила і сміливість. Що те, що вони переживають, і те, що вони пережили, які в них реакції після цих подій зараз і будуть з’являтися згодом, це є нормальна реакція їх психіки на ненормальні обставини. На щастя зараз переважна більшість тих, хто зараз захищає своїми життями нашу країну, розуміє важливість психологів, тому що вони сидять зараз в окопах, і для них вже є щастям, якщо до них якась інша людина приїжджає просто поговорити. Їм важливо почувати себе потрібними і не покинутими, а тим паче, якщо кажуть, що приїхав психолог, і якщо дійсно є якась психогенна втрата. Мені ще не зустрічалася жодна людина, яка би відмовилася від психологічної допомоги, від розмови зі мною, навіть найбільш зухвалі. До кожної людини є свій підхід, і дякуючи Богу мені вдавалося до кожного його знайти, пропрацювати ситуацію і зробити важливу справу.
Про красу та зовнішність
Найголовніше - це краса душі. Людяність. Є люди красиві, гарні візуально, але коли дивишся в очі цієї людини - і там немає нічого. Є люди не ідеальні ззовні, з точки зору якихось там загальноприйнятих еталонів, але в очах там стільки краси, у людини така енергетика, і атмосфера навколо неї надихаюча. Ось це для мене краса, вона починається із душі, і її видно по очах. Що ж до зовнішніх атрибутів - як ви помітили, я ношу прикраси, але це - мої амулети. Їх мені подарувала мати хлопчика, який мріяв зустріти справжніх військових - і він був щасливий, коли ми йому шеврони свої подарували. А його мама, що займається прикрасами та возить камінчики з Балі, зрештою подарувала мені декілька прикрас - і вони мене бережуть. Ми і під обстрілами були, багато через що пройшли, але я вірю, що ці амулети мене оберігають.
Щодо краси навколо - коли я вперше була на Сході, бачила, як там спекотно, і потім повернулась в місто, де люди живуть мирним спокійним життям, я відчула велику злість. Мені здавалося, що ті, хто гуляє та відпочиває, забули про війну, і перша моя реакція була агресивна, мені здавалося, що всі, хто там на передовій сидять та обороняються, що вони покинуті. Але потім я побачила, наскільки багато людей готові і хочуть допомагати, і злість перетворилась на вдячність. Дуже допомогла розмова із моїм чоловіком, який пішов добровольцем на війну, адже має великий військовий досвід - він сказав, що потрібно дивитися на це з іншого погляду, бо як добре, що у цих людей, є можливість жити. Так, війна триває, але життя теж, і ніхто не знає, хто як допомагає, ззовні людина може здаватись байдужою до війни, але насправді вона може робити великі справи. Ніколи не знаєш напевне.
Про ритуали краси
Якщо чесно, я навіть до цього повномасштабного наступу не мала часу на особливий догляд за собою. Але в перший тиждень, коли я взагалі перші дні не милася, для мене було просто кайфом постояти під душем і помити голову. Просто помитися! У мене якраз перед вторгненням всі засоби по догляду закінчились. І потім, коли через 2 тижні я знайшла лосьйон для тіла, невідомий мені, і якесь масло для волосся, крем якийсь, я така щаслива була. Такі дрібнички, але вони мене дуже ощасливили на той час.
Про жінок та чоловіків військових
Ті жінки, які на фронті знаходяться, то такі жінки, що можуть дати фору навіть деяким чоловікам. В цілому на війні жінки часом навіть більш агресивні, ніж чоловіки. За моїми спостереженнями, жінки легше переносять ці стреси, мені здається, що тут відіграє роль материнський інстинкт, тому що коли жінка в колективі - колектив буде 100% в порядку. Звісно, все дуже індивідуально, але переважно колективи, в яких є жінки - мають кращий настрій та більш дружню атмосферу. Тому що чоловіки все одно потребують жіночої уваги, і це не про інтим, а про те, що жінка їх надихає, це прояв матері, доньки, це та, заради якої вони захищають нашу країну, завдяки якій вони відчувають, що вони чоловіки, що вони потрібні.
Про 24 лютого
Розуміння того, що щось все ж таки буде, у мене було 19 лютого - тоді чоловік сказав, що треба відвезти сина на Захід України, до батьків. Я не сперечалась, але всю дорогу плакала. А 24 лютого я прокинулася від телефонного дзвінка з Харкова, від мого батька. На фоні його голосу я чула вибухи. Це був найстрашніший день в моєму житті. Зазвичай у стресових ситуаціях я акумулююсь, дію, і потім проживаю це емоційно, але вперше в житті мене почало одразу трусити дуже сильно, і я розуміла, що так через тіло виходить стрес. Поки чекала на товариша, щоб поїхати разом на місце нашої служби, прибирала всю квартиру, випускала таким чином стрес, через фізичну діяльність. В той день я попрощалась з чоловіком та поїхала на службу. Було страшно, більш за все я боялась за батька, та хоча б за дитину була спокійна, бо син був у безпеці.
Про найтемніший день
Перші два тижні повномасштабного наступу були жахливими, ще й тому, що мій батько тоді постійно знаходився під обстрілами у Харкові. Я не спала і постійно моніторила новини. Коли я прочитала, що влучили в те місце, де він проходив службу, я думала, що у мене зупиниться серце. У нас була домовленість списуватись кожні дві години - якийсь смайлик хоча б. Він обіймав керівну посаду та відповідав за дуже велику кількість особового складу, тож йому було не до довгих смсок. Після новин про попадання ракети я написала йому і 15 хвилин, які пройшли до його відповіді, були найдовшими в моєму житті. Я вже не сподівалась навіть обійняти його живого. Коли він приїхав в Київ, я кинулась його обіймати, що було незручно через його бронежилет. Дуже плакала тоді. Це був один із найважливіших днів для мене, ця зустріч з батьком.
Про пошук світла
Я бачу світло в моментах з близькими, в очах людей, яким я допомагаю. Коли ти бачиш результат своєї роботи, в такі моменти ти розумієш, що саме ти робиш на цій війні. Ти не руйнуєш, а навпаки відбудовуєш, чи не допускаєш руйнації психіки. Для мене найбільша винагорода - це полегшення в очах військових після розмови. Інколи я просто бачу їх очі, тому що в основному такі люди, з якими потрібно працювати індивідуально, вони не дивляться в очі, опускають їх, чи заплющують. Та під кінець нашої зустрічі, вони дивляться прямо, я бачу їхні очі, я бачу, що вони вдячні, а найвища для мене винагорода - це їх посмішка. Коли ти бачиш людину вперше, то здається, що вона не здатна більше посміхатися. Аж раптом після розмови ти бачиш її посмішку. І одразу стає світліше.
