Катерина Ковальова - засновниця благодійного фонду «Трініті», до війни - власниця логістичної компанії. Багаторічний досвід у логістиці допоміг Катерині швидко та ефективно долучитись до волонтерства з початком повномасштабного вторгнення в Україні та вже у березні почати возити фури гуманітарної допомоги.
Про себе
Я корінна киянка, народилась та виросла в Києві, одна з трьох дітей. Мої батьки працювали в логістиці довгий час, і коли я після закінчення школи не вступила на бюджет в університет та пішла працювати, то доволі швидко перейшла в цю сферу. У 21 рік я змінила компанію, а за 10 років заснувала власну. Вона вже існує 13 рік. Не можу сказати, що я дуже люблю чи не люблю цю роботу, вона дуже складна. Фури, дальнобійники, величезна відповідальність за документацію та збереження вантажів, я маю розбиратись у багатьох питаннях, навіть в тому, як розподілити вантаж у 14-метровому причепі, чи можна щось складати одне на одне, як це все закріплювати - це велика відповідальність та ризики. Мій телефон увімкнено 24 години на добу, бо машини проходять кордон навіть вночі і якщо щось трапляється - я маю бути на зв’язку. Я розглядала варіанти іншої діяльності, але саме зараз цей досвід, навички та зв’язки зіграли надзвичайно важливу роль у волонтерстві.
Про волонтерство та відповідальність
На третій день війни мені треба було відвезти свого дідуся в лікарню на гемодіаліз - там, в госпіталі, почалось моє волонтерство. Я розговорилась із солдатами і вони спитали, чи не має в мене цигарок. А потім вони кажуть - боже, нам би ще чисті шкарпетки та туалетний папір… Я спитала, хто у них відповідальний, як їм все це доставити, і потім, щойно відвезла дідуся додому та переконалась, що в нього є все необхідне та сусіди за ним подивляться, я полетіла шукати різні речі для військових. Пам’ятаю, як ми намагались знайти згущенку, якої ніде не було. Зрештою я стала шукати, де можна було завантажити мої фури, які стояли в Англії з українським вантажем. І з того моменту, з 4 дня війни, я стала допомагати. Люди почали дзвонити «Каті перевізниці», просили допомогти їх вивести, а я ж займалась вантажними перевезеннями, а не людськими… Але потім мені подзвонили з Харкова, з інтерната, в якому були діти з хворобою Дауна, і персонал просив допомогти їх вивести звідти, бо вони дуже сильно постраждали від обстрілів. Їм я не могла сказати, що перевожу лише вантажі, так стала допомагати і людям, все закрутилось. Було кілька моментів, коли втома була вже такою нестерпною, що мені хотілось припинити цю діяльність, але я відчуваю свою відповідальність перед хлопцям, перед тими військовими, яким ми допомагаємо. Ось перед нашою розмовою я слухала аудіоповідомлення від хлопців, які зараз під Запоріжжям, по ним валять всім, чим тільки можливо, і слухаючи це - ти розумієш весь жах того, що відбувається. Їм нема куди сховатись, вони навіть не дійшли ще до своїх позицій, їх обстрілюють градами, фосфорними бомбами, гаубицями. У них немає нічого з собою, трохи тушенки, воду привозять раз в три дні. І я прошу їх - будь ласка, протримайтесь хоча б цю ніч, ми вам передамо все, що треба, павербенки, генератори, їжу, лише доживіть до ранку. І ці хлопці - це те, що не дає мені зламатись і зупинитись. З початку вторгнення у мене було три вихідних дні, один - коли я дуже захворіла, другий - коли приїхали друзі та ледве не силоміць мене вивезли на дачу, і ще якийсь день я просто гуляла Києвом з друзями. Це і все. Решту - ми працюємо, перші два місяці я спала по 3-4 години максимум, адже було багато роботи з американцями та канадцями, ми робили ліцензії на закупівлю бронежилетів і касок, дозволи на їх завезення в Україну. Зараз з цим, звісно, легше, ми просто купуємо, привозимо і передаємо туди, куди треба.
Про роботу фонду
Не можу сказати, що заснування благодійного фонду спростило нашу діяльність, адже це несе за собою великі обсяги документації. В умовах війни це складно, адже сьогодні я відправляю щось хлопцям, які сидять в окопах, а завтра їх вже може не бути в живих - і ніяких документів ніхто вже не підпише. Хоча я розумію, що без документів - ніяк, і мені важливо, аби була довіра до фонду, ніяких підозр про те, що кошти, не дай Боже, ідуть кудись не туди. Я відчуваю дуже велику відповідальність перед всіма донорами. Наприклад, недавно ми придбали 5 дорогих рацій для хлопців, що під Миколаєвом, вже доставили їм. А там активні бойові дії, у них немає ніякої можливості щось сфотографувати і нам дати для звіту, аби люди, які відправляють нам гроші, були спокійні, а я через це не сплю ночами… Взагалі, головна мета реєстрації фонду особисто для мене - це після перемоги займатись відбудовою нашої країни, аби вона стала ще краще, ніж була. Я вже 25 років в логістичному бізнесі і розумію, що треба робити. Більше того, ми вже завезли понад 200 модульних будиночків в Ірпінь, Чернігів, Бучу, Бородянку, Гостомель - де велись бої та багато людей залишилось без житла і потребують допомоги. Я одразу зрозуміла, що хочу займатись саме цим. Так само і люди, які зі мною, прийшли сюди із різних сфер, хтось з реклами, хтось з кіно, всі кажуть - нарешті я відчуваю, що роблю щось важливе в своєму житті і дійсно допомагаю людям.
Про красу
Я така людина, що завжди в усьому бачу красу - особливо в людях, в їхній поведінці, манері себе тримати, це не обов’язково пов’язано із зовнішністю. Взагалі зовнішність відійшла на дуже дальній план. Раніше я щотижня ходила до косметолога, а з початку вторгнення робила хоч якийсь догляд за собою лише двічі. Манікюр роблю лише тоді, коли нігті починають вже заважати. Сказати, що я від цього страждаю? Ні, абсолютно. Хіба що дратує, що нігті та волосся так швидко ростуть (сміється). До вторгнення я любила наряджатись, носити модні речі, а от зараз влітку ходжу в одному і тому самому, що не треба прасувати, і мені нормально. Перші місяці ходила у військовій формі, було зручно, що на ній не видно плям. Ми тоді розвозили їжу, гарячі обіди для поліції та територіальної оборони, носили борщі, супи, вони розливались і капали на одяг, але на формі це не було так помітно.
Про 24 лютого
Воно було не таким, як у всіх. Мій дідусь лежав у лікарні з ковідом, у нього був дуже важкий стан. О 5 ранку мені подзвонили і попросили його забрати, бо їм були потрібні місця для поранених. Тож весь день у мене пішов на те, щоб його забрати з лікарні, відвезти додому, потім привезти йому туди якоїсь їжі - тоді, коли були жахливі затори по місту, черги в усі супермаркети. До мене додому він їхати відмовився. Наступного дня я теж ним займалась, він сильно задихався і йому потрібен був кисень. Якимось чином, через своїх зіркових знайомих, я змогла знайти апарат за дуже великі гроші - було неприємно, що люди на цьому наживаються, але я була готова заплатити будь-яку суму, аби лише йому допомогти. А на третій день я повезла його в госпіталь на гемодіаліз - там зустріла військових і з цього почалось моє волонтерство.
Про найтемніший день
Якісь спалахи хіба що можу описати. Як першими днями побачила, що всі дороги в протитанкових їжаках, блокпостах, мішках - у мене була істерика. При чому пізніше я дивилась на все це і думала - які молодці, тут гарні укріплення зробили, вже інакше все сприймалось. Або коли я везла дідуся з гемодіалізу, і він дивився на все це та мовчки плакав. Він був учасником бойових дій під час Другої Світової, розміновував моря. І коли він помер 3 березня - я навіть не розуміла, як ми його зможемо поховати, адже нічого не працювало… Потім, коли звільнили Ірпінь і ми поїхали туди евакуювати тварин, розміновували собаку, у якої стояли розтяжки між зламаними лапами… Або коли я вивозила хлопчика з відірваною рукою із майже оточеного Запоріжжя - і не можна було плакати при цьому… Найтемніші - це ті речі, через які нам дідусі та бабусі казали «аби не було війни» і ми не розуміли, про що йде мова. Але, на щастя, у мене пам’ять стирає погане і залишає в основному лише хороші спогади.
Про пошук світла
Дуже багато світла в людях. В тих моментах, коли військові записують цілу короткометражку з подякою за наші сухпайки, коли діляться чимось кумедним. Як, наприклад, ми купили їм машину, і вона була доволі невійськова, треба було заклеювати деякі блискучі елементи матовою темною плівкою, і командир говорить своєму помічнику - дивись не подряпай. Дуже надихає те, як люди об’єднались, це дає сил зранку до ночі дуже багато чого робити. І в якийсь момент ми виходимо з нашою командою фонду, щось поїсти, покурити, посміятись над чимось навіть - це дуже допомагає. В цілому я по життю оптимістка, навіть якщо впадаю в шок, я з нього зрештою швидко виходжу, тому що я вірю, що це все має скоро закінчитись. Добро обов’язково переможе зло.
