Ірина Тартачна - українська письменниця, що за кілька тижнів після повномасштабного вторгнення запустила вебсайт «I feel your pain» для допомоги жінкам, пережившим сексуальне насильство. Пройшовши через цей жахливий досвід декілька років тому, Ірина змогла повністю відновитись морально та повернути собі радість і задоволення від життя та сексу. Саме тому, що вона на власному досвіді знає, що відчувають жертви насильства, і як можна подолати його наслідки, її проект є вкрай важливим та, на жаль, корисним для багатьох.
Про себе
Я народилась у Житомирській області, але місце, яке мене завжди тягнуло, скільки б ракет туди не прилетіло - це Київ. Я пишу книги. Першу свою книгу я видала англійською мовою, вона називається «Окрилена щастям» - про пошук щастя та сенсу у своєму житті, після його втрати, про те, як за допомогою почутих пару слів можна все змінити.
Про свою роботу під час війни
Два роки тому я стала жертвою сексуального насильства, і коли цією весною я почала читати в новинах про масові згвалтування - мене почало всю трусити. Ніхто не знає, що відчувають ці жінки, і як їм надати допомогу. Я розуміла, чому вони мовчатимуть, чому не йдуть до психолога, і я розуміла, що я повинна побороти свій страх і допомогти їм. Буквально за ніч я написала все, що у мене зараз розміщено на сайті - про те, як допомогти собі, як допомогти цим жінкам, і як чоловікам з ними поводитись. Кожне речення там - це результат двох років психологічної роботи над собою після того жахіття, яке ти переживаєш протягом пари годин. В той момент ти дивишся в свою душу. Я хотіла показати на власному прикладі, що можливо далі любити чоловіків, вільно займатися сексом, щасливо жити, взагалі забути те, що там з тобою сталося, не згадувати це, коли воно вже більше тобі не болить. Я хотіла дати надію на те, що завтра буде щастя, незважаючи на те, як сьогодні погано. Бо треба знати, як собі допомогти, тому що коли ти знаєш, ти можеш прийняти цей біль, і завтрашній день тобі відкриє двері до щастя. Мій головний посил був від Шевченка - «кохайтеся, чорнобриві», бо я дуже хочу, аби всі жінки, що постраждали від насильства під час війни, змогли собі повернути радість від життя та сексу повною мірою.
Коли я опублікувала сайт - мені самій стало легше від розуміння того, що я зробила щось, що буде корисне та допоможе багатьом. Тоді мені дуже багато людей почали писати з подяками. Ми насправді не уявляємо, як багато жінок потерпають від сексуального насильства, навіть не під час війни - бо про дуже мало говорять. Тому мені важливо, аби якомога більше людей побачили цей проект - аби знати, як спілкуватись із тими, хто це пережив. Головне, що я хотіла донести до жінок - розуміння того, що твоєї вини ніякої немає, вся вина і відповідальність на тій людині, яка це зробила.
Про красу
Для мене це внутрішнє сприйняття самої себе, і внутрішнє сприйняття всього навколо. І ось це відчуття в мене збереглося. В певний момент, через пережите насильстве, і мене було відчуття провини за те, що я гарна, бо начебто це принесло мені страждання - але це не так. Для гвалтівника абсолютно не має значення, як ти виглядаєш і в що одягнена. Не буває так, що ти когось зваблюєш своїм виглядом та провокуєш на насилля. Якщо людина вже здатна на насилля, то це у неї психологічні відхилення, і акт насилля - її провина та відповідальність, а не провина чи відповідальність жертви.
Про ритуали краси
Єдине, що мене просто врятувало перші тижні, це щоранку робити повний догляд за собою. Я навіть помітила, що в мене за 3 місяці війни пішло дуже багато кремів для тіла. Вочевидь, це рятувало мене від тривоги, певним чином заспокоювало. Тому я вирішила жити, і не позбавляти себе того, що приносить сили в першу чергу мені, що дає мені ресурс. Адже для того, аби допомагати іншим, потрібно мати власні внутрішні ресурси.
Про 24 лютого
Я настільки сильно не хотіла це приймати, що коли вранці в Києві я почула перші вибухи, я не хотіла навіть вставати - настільки сильне було внутрішнє заперечення того, що відбувається. Я зайшла в душ, включила холодну воду - все ще не могла повірити в те, що відбувається, адже я розуміла, що війна принесла дуже багато насильства над жінками, багато вбивств та жахіть, на які, як я думала, люди не здатні. Єдине бажання, яке у мене тоді виникло - це обійняти всіх близьких. Одразу на дальній план відійшли якісь амбіції, випуски книжок, і я думала, що перед обличчям найстрашнішого я хочу бути разом зі своєю родиною. Коли я почала пакувати валізу, першими в нею поклала документи - і от дивлюсь на документи і розумію, що крім них в принципі мені більше нічого зараз не потрібно, все інше втратило свій сенс. Морально я готувалась до найгіршого, в перші дні було відчуття, що ти можеш втратити всіх, своє життя також. Навіть зараз я все ще морально готуюсь до того, що в будь-який момент можу втратити близьких. Це найстрашніше
Про найтемніший день
Це напевно був, той день, коли я дізналася про Бучу і те, що там відбувалось. І день, коли показувала з дрону вид зруйнованого Маріуполя. Тоді я зрозуміла, те, що в нас є тільки один варіант закінчення цієї війни, і це - перемога.
Про пошук світла
Я намагаюсь не заглиблюватись в почуття ненависті до росіян і фокусуватись на допомозі України. Коли я бачу, скільки насправді є хороших людей, які допомагають, не жаліються, волонтерять, творять справжні дива, в тому числі і у сфері мистецтва - ось це світло. Це те, чому я дуже пишаюсь Україною.
