Дар’я Анісімова - бойова медикиня, служить у лавах ЗСУ. У березні фото Дар’ї та її співсслужбовиць облетіло весь світ - тоді ці жінки потрапили в полон до російської армії, і в якості морального тиску окупанти їх поголили налисо. Та зламати бойовий дух сміливих українок, що, на щастя, вже визволені з полону, їм не вдалось. З Дарією нам вдалось поспілкуватись незадовго до її повернення на службу в лави ЗСУ.
Про себе
Народилась я в Україні, це моя Богом дана земля. Живу в Києві, як і мої батьки. Велика частина моєї родини - медики: дідусь, бабуся, прабабусі, прадідусь. Прабабуся моя була полковником медичної служби під час Другої Світової війни, вона заслужений лікар України. Колись, коли я ще була маленька, прабабуся мені сказала, що я дуже добра, тому маю допомагати людям. Тож після 9 класу батьки наполягли на тому, аби я вступила до Київського медичного коледжу. Я була дуже жвавою дівчинкою, і коледж закінчила не з першого разу, але як закінчила - ректор переконав мене провчитись довше аби отримати спеціальність фельдшера. По закінченню мені не хотілось працювати під наглядом родичів, тож я вирішила піти у швидку. Всі лікарі мають отримати військовий квиток, тож я пішла у військкомат. і офіцер, що зі мною спілкувався, сказав, що моє місце - в армії. При чому він гадки не мав про мою бабусю та родину в цілому. Так почалась моя служба - спочатку в полку Президента України, де я прослужила до травня 2021 року, потім перейшла в бригаду.
Про свою роботу під час війни
Зараз я обіймаю посаду начальника медичного пункту певної військової частини. До початку повномасштабного вторгнення ця частина не приймала участі в бойових діях. Звісно, було окремі посадові особи з таким досвідом, але небагато. До 24 лютого я бувала в [зоні] АТО, в 2017-му році. Тоді я більше в тилу була, у відносній безпеці, але працювала з хлопцями, які вже пройшли Іловайськ, Дебальцево. Морально до цього було складно звикнути. За місяць до початку вторгнення я вирішила, що мені хочеться якихось змін. Перевелась в частину, яка знаходиться під Києвом, точніше - знаходилась. Коли я прийшла туди, то зрозуміла, що все, що зі мною траплялось протягом життя - привело мене туди, там я опинилися на своєму місці, саме тоді, коли це було потрібно.
Вже 26-го лютого наша військова частина була практично в оточенні. Гостомель, Буча, Ірпінь - ми чули, що і де відбувалось, куди заходили колони, плюс над нами все пролітало. А вже по нашій частині почали працювати 7 березня. Нас знайшли, і стали обстрілювати. Хлопці великі молодці, тому що включилися всі буквально за перші 2-3 дні, без довгих пояснень, що робити, бо всім було зрозуміло - треба обороняти себе та свого ближнього. Важко було, коли я зрозуміла, що в мене будуть проблеми з медичними препаратами, тому що посаду я тільки прийняла, і ще не встигла укомплектувати частину повністю. Дуже вдячна нашим людям, волонтерам, які дуже допомагають. Привозили максимально все, що було. Поки мали можливість. Коли вже не було чим годувати, місцеві люди, поки могли до нас добратись, тачками привозили нам їжу, консерви, вареники, солодощі. 19 березня мені навіть вдалось дивом евакуювати важкопораненого хлопця разом із волонтерами. А вже 20 березня о 6.30 ранку частину повністю оточили. Бій тривав 8 годин, хлопці зробили все можливе, на всі 100%. На жаль, втрати були, і потім нас захопили.
Про полон
оли нас забрали в полон, спочатку вивезли в Білорусь, і за кілька діб - в Росію, в СІЗО у Брянській області. Там одразу поголили. Для наших хлопців це був дуже важкий момент, вони не розуміли, чому нас поголили, запитували про це весь час. Дуже переживали. Цим голінням окупанти хотіли принизити нас, зробити боляче. Та в них це не вийшло. До нас, і після нас, вже нікого не голили, тому що на цьому зробили дуже великий акцент в медіа. І ми знаємо, що дівчат вже ніхто не голить. Це був такий експеримент. На той момент ми жили одним днем, не розуміючи, чи взагалі прокинешся зранку, чи зможемо прожити ще годину. Тож коли мене захопили в полон - голінням вони точно не могли зробити мені гірше, ніж вже було. Поки ми ще були в частині, дівчата всі заплітали волосся в колоски, бо неможливо було його помити. І коли вони стригли, мені, якщо чесно, було так приємно, бо волосся було вже дуже брудне - я ледве стримувалась, аби не посміхатись від полегшення.
В полоні ми пробули 10 днів. Я була в одній камері ще з двома дівчатами, що відбувалось з іншими чотирма - ми не знали і не бачили їх до моменту, як нас повезли на обмін. І те, що буде обмін - ми теж не знали. Тоді, в камері, було дуже важко, я плакала багато, Аннушка читала мені свої вірші, ми плакали разом і засинали, сподіваючись, що новий день принесе хороші новини. Найбільше я переживала за те, що не подзвонила чоловікові та дитині 20 березня, хоч і обіцяла. Ми говорили майже щодня, та я не казала йому, наскільки складна ситуація. Від думки про те, що я не повернусь додому і моя дитина буде рости без мене, було дуже боляче.
Про родину
Я дуже вдячна своєму чоловікові, враховуючи, що він в мене цивільний, що він весь цей час був вдома, поряд з дитиною. Йому було дуже важко, мені було дуже важко з ним кожного разу спілкуватися, тому що я бачила, що він ледь себе стримує, але він також пішов в тероборону, максимально робив все, що міг. Він не міг змиритися з тим, що в нього немає військового досвіду, і тому його нікуди не брали, хоча він дуже рвався. Я сказала, що достатньо одного військового в родині, хтось має залишатися з дитиною, це наша велика місія, і вона лежить на його плечах. Я вдячна, що він знайшов правильні слова, аби пояснити дитині, що відбувається, коли я потрапила в полон. Він казав - мама жива, і вона повернеться, не знаю коли, та все буде добре. А потім, коли перша розмова була з дитиною по телефону, після обміну полоненими, я зрозуміла, що вона вже поставила якусь крапку, закрилась, і не вірила в те, що я повернусь. Спрацював захисний механізм такий. Та вже за півгодини я подзвонила знову. Розказала, що мене поголили, і що це не так страшно, як я думала - бо Маруся моя хотіла якось поголитись налисо, і я їй не дозволяла. То від цих моїх слів вона була в захваті (сміється). Хоча голитись вже не хоче.
Про красу
Краса людини - в її душі. Я за це, до речі, дуже вдячна своїй сім’ї. Незважаючи на мій характер і мою поведінку час від часу, вони виховали в мені душу, як і в кожному члені нашої родини. У нас в сім’ї дівчат дуже багато, і всі вони мали отримати музичну освіту, це було наставленням прабабусі. Я з дитинства знаю Місячну сонату, закінчила музичну школу по класу фортепіано - хоча мені тоді це не особливо приносило задоволення. Вже потім з’явилось бажання час від часу сісти пограти, просто для себе.
Про 24 лютого
Мене розбудила дитина - вона прокинулась від вибухів, і я спочатку їй не повірила. Та потім я зателефонувала хлопцям зі своєї військової частини - вони теж вже не спали, і стало все зрозуміло. Тоді я почала швидко збиратись, тому що мені треба було якомога швидше прибути до частини. О 6 ранку я вже була біля метро - мене ще жінка на вході попросила одягнути маску. Добиратись довелось довго, та люди, бачачи, що я у військовій формі, мені допомагали - підвозили по трасі. У частину я добралася після обіду, і там мені сказали бути в повній амуніції весь час - в бронежилеті, з каскою та сумкою.
Про найтемніший день
20 березня, коли загинули мої хлопці, коли я не мала змоги вийти - настільки був щільний обстріл, з танків, артилерія працювала. Я була в укритті, і мене хлопці просто не випустили звідти, не дали мені побігти до тих, хто найближче до мене був, я хотіла врятувати їх, це найстрашніше, що я… Втратила людей, не змогла їм допомогти.
Про пошук світла
Мені допомагає віра в те, що все буде добре, віра в свою родину. Кожна людина хоче вірити завжди, що погане закінчиться рано чи пізно. Віра в світле майбутнє, а тепер - в нашу перемогу. Я знаю точно, що в полон я повторно не потраплю. Або все буде добре, або буде кінець - це я дуже чітко розумію та відчуваю. Більше не хочеться нікого втрачати, це дуже важко. Але я вірю, що все буде добре, тому що ми на своїй, Богом даній землі.
